ДО СТОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ ПИСЬМЕННИЦІ

Біобібліографічний посібник  «ГАЛИЧАНКА ОЛЕКСАНДРА ЧЕРПІТА»

складений на основі бібліографічних джерел бібліотеки-філії с.Лівчиці комунального закладу «Бібліотека – інформаційний центр інтелектуального та творчого розвитку Гніздичівської селищної ради».

Цей посібник присвячений 100 – річчю з дня народження  письменниці Олександри  Романівни Черпіти  (творчий псевдонім Олекса Чинилук).

 Значна частина життя Олександри Романівни пройшла у селі Лівчиці.

До посібника включені відомості про книги і статті, що належать перу Олександри Романівни Черпіти, перелік надходжень документів дотичних до імені Олександри Черпіти, з поступлень до  бібліотеки за 1993 - 2024рр., зібрані відгуки про життя і творчість письменниці.

У посібнику використані матеріали, що їх надала дочка Олександри Романівни – Емма.

 Посібник розрахований на широке коло користувачів, що цікавляться історією рідного краю, літературою Галичини.                                                           

Укладач : Ірина Сагайдак 

 ЗАПРОШУЄМО ОЗНАЙОМИТИСЬ «ГАЛИЧАНКА ОЛЕКСАНДРА ЧЕРПІТА»

ХТО ВИ, ОЛЕКСА ЧИНИЛУК?

  

Немає кращої розради в старості, аніж свідомість того, 

що вдалося всю силу влити у творіння, що не старіють як люди.                               А.Шопенгауер

 Хто ви, Олекса Чинилук?  

- Письменниця, педагог, творча і неординарна особистість.                                       І все - в одній людині.

    Народилася вона у м.Бібрці 25 грудня 1925 року (25 – улюблене число Олександри Романівни) в освіченій родині. Батько за фахом був учителем математики. Однак через те, що польська влада не дуже допускала українців до викладання, займався організацією кооперативів по селах. Пізніше він дістав у магістраті посаду головного бухгалтера. Але багато часу приділяв суспільній роботі. За Польщі так було заведено, якщо глава сім’ї добре заробляв, дружина гляділа за домівкою та дітьми. Мама Олександри Романівни захоплювалася ма­люванням, літературою, багато читала, писала, але для себе. Взагалі в їх сім’ї високо цінувались усі види мистецтва. Ви­ростала вона в атмосфері пісні, поезії, музики і театру. У неї був ще молодший на чотири роки брат ігор.                            

Пригадуєте, на кого вказав Богдан Поташник? На сестру Леся з Лівчиць. Тобто доводиться вона племінницею його матері Антоніні. А значить Роман, тато Лесі, її рідний брат. І походили обидвоє з роду Кулиничів. І саме вони були спершу власниками будиночка, в якому згодом мешкали Поташники. 

Про це, а також інші захоплюючі моменти, пов’язані з родоводом, розповіла мені вже сама Олександра Романівна. Розпочала ж зі свого дідуся, на честь якого і була названа.

    Олександр Кулинич (1870 або 1871 року народження) за «бабці» Австрії обіймав посаду директора школи в Бібрці. В польські часи працював на такій же посаді в Бориничах, зазнаючи утисків від влади. Вийшовши на пенсію, в середині 1930-х років переїхав до Ходорова. Купив недобудовану хатину, яку невдовзі довів до ладу. Чудово грав на фортепіано та скрипці, Вів активну суспільно-просвітницьку роботу. Був заступником голови товариства «Рідна школа в Ходорові». Його перша дружина померла під час пологів, народжуючи наймолодшого сина Юрія. Крім нього були ще Роман, Іванна, Антоніна, Олександр. Похований Кулинич-старший на ходорівському цвинтарі.

    А ось зараз – чи не найцікавіше. Найстарший син глави сімейства Роман одружився в 1924 році з Францішкою Фацієвич. Шлюб взяли в Бібрці, уродженцями якої були. Францішка, названа в честь австрійського цісаря Франца-Йосифа (перша складова його імені), мала сестру Йосипу (друга частина імені монарха). Крім них було ще дві сестри – Анна та Катерина. Остання, як дві краплі води, була подібна до Францішки, через що їх часто плутали. Так ось: Катерина вийшла заміж за… Тараса Франка – сина Великого Каменяра.

З цією родиною доля тісно звела пані Олександру Кулинич (у заміжжі Черпіту) на тривалий час. Особливо міцною виявилася її прив’язаність до доньки Тараса Зені. Про це пані Леся розповіла пізніше в нарисі-спогаді «Ми росли разом», опубікованому в книзі «Зіновія Франко. Статті, спогади, матеріали», виданій у Львові 2003 року.

        У Бібрці була польська жіноча школа-семирічка. Закінчила її Олександра Романівна 1938 року. Хто хотів навчатися далі, той закінчував 6 класів. У школі з усіх предметів мала ’’Дуже добре ”, лише з польської -’’добре”. Така була дискриміна­ція.

     Після школи здала екзамени у Львівську академічну гімна­зію з українською мовою викладання. Провчилася там лише один рік.

     А 1939-го почалася війна. Щоправда, це там у Польщі, а до Бібрки прийшли перші совіти.У Бібрці зробили школу деся­тирічку, і щоб не сидіти у Львові, тим більше, що мала гімна­зистка дуже тужила за домівкою, повернулася додому. Врахо­вуючи, що її тато був ’’гнаний” за поляків, а також його освітній рівень, він отримав посаду директора школи.

     Олександра Романівна хоч дуже скучала за домом, але у Львові їй жилося не так уже й погано. Жила вона у тітки - старшої маминої сестри Катерини Франко (дружини Тараса - сина Франка) у будинку, який сам поставив Іван Франко. За­раз там знаходиться музей нашого славетного Каменяра. Навчив її Тарас Іванович грати у великий теніс, і потім , уже студенткою університету, вона була чемпіонкою міста з цього популярного й тоді виду спорту.

    Як вони стали родичами з Франками? Коли Тарас поверну­вся з полону, зустрів у Бібрці дівчину Катерину, молодшу се­стру мами Олександри Романівни. Вони покохали один одно­го. У позиченій суконці Катерина брала шлюб. І так у любові і злагоді вони прожили все життя, виховали чудових дітей, які стали особливими виразниками національної свідомості, са­мопожертви, інтелектуальної відповідальності, носіями тих особливих рис їх великого предка.

 

Мої ”університети”

(спогади та роздуми)

  Цікаво, що німці заборонили дівчатам ходити до школи. Але повернулися деякі  репатріанти, які мали статус рейхс- дойче. Серед них був і п. Кубійович. Саме він посприяв, щоб українські дівчата ходили до гімназії. Мені написала листа Зеня Франко, що у Станіславові відкрили гімназію. Я без ва­гань вирішила їхати вступати. Як потім виявилось, на одне місце в гімназії (тут мало навчатись 40 хлопців і всього 5 дів­чат) претендувала я та Іванка Заморок - дочка професори, що тут викладав. Я виграла екзамен і поступила. Ми знову були всі разом, бо моя тітка завідувала хлоп’ячою бурсою м Станіславі, а Тараса Франка знову обійшли - його призначили вчителювати у торговій школі.

   За новою системою це була 40- річна гімназія, де нам треба було провчитися два роки. І я закінчила її 1944 року. Важкі то були часи, напівголодні.

Наближався фронт. Маса народу тоді втікала. Ми виїхали на Лемківщину, потім репатріювались. А далі... Не хочу говори­ти і згадувати про це, надто важко.

1944 року поступила на біологічний факультет Львівського педінституту, який потім перевели у Дрогобич. У післявоєн­ному Львові були неповторні вечоринки у Франків. Зеня була їх душею. Нелегка доля припала їй , як і всім нащадкам Фран­ка. Крізь усе життя пронесла вона терновий вінок Франкового імені.

     Після закінчення університету я викладала біологію у Покрвецькій школі, де моя тітка була директором. Потім почали набирати у школу для глухонімих, що в Лівчицях, а затим тут відкрили спецшколу-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку. Заочно я перекваліфікувалась на філолога. Працю­вала в інтернаті й мовником, і дефектологом, закінчивши ло­гопедичний факультет у Києві.

   Цікаво жилося і працювалось у нашому колективі. Скільком дітям допомогли. Згадую Бронека, хлопчика, що не міг вчити­ся навіть у першому класі. А ми його витягнули. Потім добре вчився, був активний, артистичний, брав участь у всіх захо­дах, які ми проводили до свят. Тепер великий бізнесмен у Польщі. Досі вітає зі святами. Такі цікаві карнавали, концер­ти, вечори влаштовували для дітей, залучаючи всіх без винят­ку! До свят писала сценарії, п‘єси.

  Щодо особистого життя. Я вийшла заміж пізно - у 32 роки. Вже й поставила хрест на заміжжі. Аж прислали нам завуча - ” француза” Василя Черпіту. Він викладав і німецьку мову . Так зустріла свою долю. Чоловік мій був мобілізований до армії. Повернувся. І от прожили чверть віку. Виховали сина й дочку., тепер одна. Чоловік помер, діти роз’їхались. Хоч ні вони, ні внуки не забувають, і телефонують, і навідують, і опікуються. Але живу сама, не хочу створювати дітям про­блем. У молодих їх завжди так багато. Спілкуюся часто з коліжанками, що теж додає чималої моральної і духовної підт­римки.

 

 

 Коріння ‘’Terra incognita”

Олександра Романівна була добре відома серед педагогів і громадськості району. Перебуваючи на пенсії, не поривала творчих уз із колективом Лівчицької допоміжної школи-інтернату, в якій трудилася з 1952 року. Керувала там місцевим учительським хором, була автором численних сценаріїв на актуальні теми, організатором драматичного гуртка. Силами самодіяльних артистів на підмостках Жидачівського Народного дому за її оригінальним сценарієм було поставлено одноактову виставу «Випадок над Збручем».

Мала вона досягнення і в дослідницько-науковій сфері. У 1984-2000 роках двічі видавався її посібник «Для дітей і дорослих з порушенням механізму читання».

Справжнє творче натхнення прийшло до Олександри Черпіти тоді, коли для багатьох цей період характеризується висловом «життя прожито» - на пенсії. Саме тоді, життєвий досвід, думка митця, нестримне бажання повідати людям правду сплелися воєдино, і світ побачив роман у фрагментах - трилогію "Галичина -terra-incognita", де вона показала суспільні відносини в Галичині на фоні історичних подій другої половини ХХ та початку ХХІ століть.

Перша частина була видана видавництвом «Червона калина» (м. Львів) у 2002 році, друга - в м. Стрию 2005 року і третя - 2007 року видавництвом ”Каменяр” у Львові. Невеликими тиражами: від 500 до 1000 екземплярів.

     Під час розмови Олександра Романівна, сміючись, зауважила, що через героїв, виведених у книзі, було чимало непорозумінь, зазнала і прикрощів. Бо не тільки співпадали імена та прізвища, через певні обставини, характерні риси, люди пізнавали своїх знайомих, друзів або недругів. Бували випадки, коли через це телефонували автору і ставили претензії. Смішно, на перший погляд. А по суті свідчить, що життєва правда, подана у своєрідному стилі й формі, є основною силою твору Олекси Чинилук

’’Хтось думає, що Моя ‘Таличина-Тегга incognita " з‘явилась одразу! Це, звісно, не так. Мало не з дитинства я писала п’єси і відразу ставили їх. У сінях влаштовували сцену’’.

  Ви чули про театр Стадника? Потім вже були ”заньківчани ”. їздили ‘’стадниківці ” по містах і заробляли кошти. Квар­тирували артисти в інтелігенції на хатах, у томі числі і в нас. Ну, і давали нам контрамарки. Яке на мене сильне враження справила ‘’Наталка Полтавка”, годі навіть говорити. Це пе­ревтілення на сцені збурило мою душу.

      І за радянської влади писала п’єси, ставила вистави з дітьми. Першу прозову збірку про вчителів послала у ‘’Радянську освіту”.

 Але вона так і не була видана. Надіслали відповідь, що написано гарно, але не для загалу. На тому і скінчилося. Тай не було коли займатися творчістю. Сім’я, клопоти, робо­та.

   Мені зорганізували ювілей на 80-річчя. І склали такого вірша: ”Всіх дітей порозганяла, бо писателькою стала...’’  Десь істина є. Творчість не любить суєти. Коли залишилась сама у відносному спокої і не переобтяжена турботами, спогади ви­лились у першу книгу (і вона найбільш автобіографічна), по­тім - друга. Писала про все, що діялось і діється. І третя-теж про нас самих. Адже варто на себе подивитись збоку.

 Творчі плани? Продовження ”Галичини... ” не передбача­ється, бо не буває тетралогій, тільки трилогії. Ледве відбула презентацію, і поки що говорити зарано, але матеріал зібра­ний. Чи встигну?

 

Скажу словами Артура Шопенгауера, які стали моїм життєвим кредо: ’’Немає кращої розради в старос­ті, аніж свідомість того, що вдалося всю силу влити у творін­ня, що не старіють як люди”.

   Олександра Кулинич, у заміжжі Черпіта, її серце перестало битися 18.04.2013 року, похована у м. Ходорові.

Кожна з трьох книг О.Чинилук "Галичина - Тегга incognita ” складається з окремих повістей, які є закінченими творами, але в цілості формують широке полотно роману. Автор, змальовуючи постсовєтську українську спільноту, до­помагає читачеві дослідити шляхи відступу від моралі, добро­ти, милосердя - всього того позитивного, що має бути в украї­нській душі. Чому вони губляться? Чим пригнічені? Адже у вирішаль­ний момент, стверджу написане у творі, людяність все таки бере верх (хоча й не зав­жди) над бездуховністю, , егоїзмом.

        Образна канва повістей допо­магає проникнути до найпотаємніших думок сучасної мер­кантильністю лю­дини, привідкриває людські душі, спонукає задуматися: чому ми такі, чому змарновані найшляхетніші сподівання найкращих, куди заведе нас сучасна "стихія" доморощених (а чи українських!) поводирів?

      Одну із героїнь повісті "Хрещена мати" (”Галичина-Тегга in­cognita 3”) осягла думка, котра коле не одне серце: "Тризуб ., але все інше таке саме, як перше". Увага читача фокусується на тому, що змінилися, на жаль, лише зовнішні атрибути, а суть української держави розмита - без національного духу, без чітко окресленої національної майбутності. Дух українст­ва усіляко вихолощується, пригнічується, відверто ігноруєть­ся

    Так було за польського панування, у страшні сталінські після­воєнні, в застійні сімдесяті і, що найстрашніше - в часи само­стійності, де, як у Шевченка, "гірше ляха свої діти...".

Любка (повість "Громадянська війна") всією душею сприйня­ла свіжий вітер "шістдесятництва", але чужа жорстока владна система доводить молоду жінку до самогубства. Письменниця глибоко передає психологічні терзання і пориви своєї героїні, яка розуміє трагізм свого становища, але інакше не може. Протилежність їй - чоловік Петро, непогана людина, але без українського духу. Його душа заблудилася в тенетах марксизмУ-ленінізму.

    Доведена до злочину й Настя Підлісна, проста сільська жінка- вдова, яка прагне заробити для достойного утримання своїх трьох доньок (наймолодша - важко хвора). "А на все потрібні гроші - великі гроші... Де їх взяти на селі, де все розкрадене, а роботи нема? Торгувати, їздити по базарах продавати все, на­віть заборонене зілля, але лише доти, доки вилікується, вийде заміж наймолодша Катруся",- терзає себе сердешна мати. Сумний фінал "заробітків" - суд покарання. Та чи винна мати у своєму гріху? Відповідь має дати собі читач, а О. Чинилук частково підказує епіграфом: уклонися Матері доземно за чорні ночі і червоні дні". (В. Стус "Зимові дерева")

     Від себе додам: ночі страху і дні переживань. Скільки їх таких - люблячих до нестями матерів, готових на все заради дітей. Та чи цінять діти такі жертви?

"Нові українці" - заголовок однієї з повістей спрямовує увагу читача на ще одному "надзвичайному" явищі новітньої украї­нської історії. "Нові" - це ті, що не дуже вчились, не дуже вміли щось добре робити, але хитрістю, пристосуванством, умінням швидко зорієнтуватися зуміли стати новим, досі не­відомим явищем для української нації. Скуплені й приватизо­вані заводи, розграбовані колгоспи, уміння продавати й купу­вати все і всіх..., навіть душу (про державу вже й не хочеться писати!).

      Богдан Олійник так пише про це: "Нас заганяють у глухий кут скоробагатьки з космополітичною психологією сарани, яка, виївши одну ділянку, перелітає виїдати іншу, бо в олігархів немає вітчизни, оскільки своєю плантацією для визиску вони зважають всю планету".

      Держава і все в ній стало приватною власністю кількох десят­ків людей! Чи такої держави прагнули Тарас Шевченко й Іван Франко? Чи за таку державу гинули найкращі сини і дочки України? Прослідковуючи зародження й розвиток дикого ка­піталізму, через скупі роздуми автора роману відчуваємо, що й вона губиться , бачачи цинізм і жорстокість накопичення матеріальних благ.  

"Сучасне суспільство Тепер один одному за гроші горлянку перегризе, не то, що не вкраде того, що лежить на землі чи у землі".

     Скромною, щирою трудівницею показана стара фельдшерка Марта, що все життя сумлінно і безкоштовно лікувала людей. Захопившись працею, незчулася, як залишилася сама на схилі літ у маленькій квартирі, яку отримала, як тільки прийшла на роботу. Але "нові", так звані українці-підприємці (Роман Яськів, повість "На узбіччі") у своїх бізнесових планах не спиня­ються ні перед чим. Незаконним шляхом прагне вижити ста­реньку з крихітного приміщення, бо бажає створити розкіш­ний санаторій (не для тих, хто все життя працював, як стара фельдшерка, для людей), а для таких скоробагатьків, як сам. Через життєвий шлях Яськіва;його рівень розуму і моралі, а точніше аморальності, письменниця розкриває причини, що сформували такий тип людей.

     Де ж доброта, де духовність, де врешті-решт закон, на який так надіялася старенька? Може, в особі голови райдержадміністрації? Де там! Уже давно Роман Яськів і представники влади - великі друзі. То чи цікава теперішній владі проста людина, чи може знайти тут захисників?

      Невизначеність охоплює читача: що чекає пересічного украї­нця в майбутньому? Запитань багато, а відповіді, не завжди прості, слід вичитувати з образів, подій, про які розповідає О. Чинилук. Хоча одна відповідь простежується на всіх сторін­ках - це мораль, милосердя, загальнолюдські цінності, які ще збереглися. Доброта - основна риса Марійки (повість "Піранія"), котра після скаліченої юності та й цілого життя, зіпсо­ваного п'яним начальником, вкінці все-таки шкодує за його загибеллю.

     Головною залишається проблема морального вибору в склад­них ситуаціях, у які попадає чесний, але бідний старий про­фесор (бідним його зробила держава) (повість «Три побратими")

    Такий самий вибір постає й перед дівчиною Уляною, що по­пала в жорстокі тенета сучасного життя, бо батьків, які б під­казали, допомогли, нема - вони тяжко заробляють за кордо­ном.

     Непросто дійти до істини, до правди життя; часто через жерт­ви й великі страждання проходять герої роману, але не безви­хідний оптимізм і надія на справедливість, що виростає із зневіри, поселяються в багатьох душах.

     Накопичення маєтків за будь-яку ціну, прагнення до задово­лення егоїстичних людських потреб, пристрастей, вчинків - це все тимчасове і не визначальне в людському житті. "Які без­помічні люди проти найвищої сили, що зрівнює всіх, бідних і багатих, добрих і злих...", - приходить до висновку одна з ге­роїнь твору, яка всього досягла в житті.

Найвища сила - це Бог, це те, що допоможе зцілити наші от­руєні душі, що, причавлені ярмом імперії, лише не так давно вдихнули духу свободи.

  Роман "Галичина - Тегга iпcognita-3" співзвучний думці Д. Павличка, що нам усім треба "жити і діяти не за примхами навіть видатних вождів, а за власною волею". А щоб у єдину силу формувалася воля мільйонів, потрібні обставини, за яких домінуватиме не матеріальне, а національно-цінне, духовне начало в житті суспільства і взагалі в житті людей .

   Стиль роману вирізняється лаконічністю і неабиякою плас­тичністю. Сюжетний динамізм досягається завдяки скупим, від того більш точним, роздумам письменниці над об'єктами своїх оповідей Простота викладу, глибокий психологізм, все­бічне проникнення в суть твореного образу - характерні особ­ливості твору. Скупі пейзажні зарисовки становлять тло для нечисленних означальних штрихів щодо героїв повістей, а також роблять розвиток сюжету цікавим, таким, що легко за­пам'ятовується читачеві, а фрагментарний жанр допомагає проникнути в різні сторони життя.

       Іван Франко в статті "З останніх десятиліть XIX віку" від­значав, що "на полі новелістики Галицька Русь у тім часі ви­дала ряд талантів, яких не постидилась би ні одна далеко ба­гатша від нашої література". Сучасний талант красного пись­менства - Олекса Чинилук достойно доносить читачеві ті "об­разки з життя", що характеризують Галичину через століття після сучасників Каменяра.

     Віриться, що "Галичина - Тегга iпcognita-3" займе помітне місце в сучасній українській літературі і принесе читачеві правдиві свідчення про складні колізії галицького суспільства на землі XX - XXI століть.

 

У 2009 році вийшла її четверта книга- ‘’Краплинність часу‘’. У своїй збірці ‘’галицький Самчук” (так назвали автора критики за її трилогію ‘Таличина-tегга-іncognita'’ (‘’Українcьке слово- ) пропонує на розсуд читача найновіші та ранні твори від прози до драматургії. Події, описані в романі базуються на реальних фактах. У збірку входять також п’єси для дітей: «Дроздобородий король»- п’єса на чотири дії (інсценізація казки братів Грімм), ’’Карпатська каз­ка”.

У другій п’єсі авторка розповідає про Чорного демона зла- Чугайстера, який жив у темній печері біля самої вершини Говерли і про Доброго Духа Гір, котрий панував скрізь у Кар­патах. У Чугайстера було чарівне дзеркало. Хто глянув у ньо­го, ставав потворним і злим.

     Злий демон навмисне розбиває своє дзеркало на квітнику в Аннички-головної героїні п’єси. Як швидко змінюється дів­чинка, стає зовсім іншою після того, як глянула в дзеркало демона.Іванко вирушає у пошуки за сестричкою. Йому допо­магають люди і природа, Добрий Дух Гір, цар гірських вер­шин подолати злу силу демона.

    Олександра Романівна - майстер розповіді. Її твори пізнава­льного і повчального характеру. Вони відзначаються багатст­вом і різноманітністю ситуацій,цікавими фактами, взятими з реального життя,образами з сільського побуту. Можна щиро позаздрити її енергетиці,захоплюватись міцністю національ­ного духу цієї галичанки, ясному і могутньому розуму 84- річної жінки, такої на вигляд тендітної.

Спроби писати художні твори були давно, але з різних при­чин не друкувались. Весь час і сили забирала робота, домашні клопоти, сімейні обов’язки, виховання дітей, і вже перебуваю­чи на пенсії, коли життєвий досвід, думка митця, нестримне бажання повідати людям правду сплелися воєдино, світ поба­чив роман у фрагментах Олекси Чинилук- Галичина-terra inkognito”, де вона показала суспільні відносини в Галичині на фоні історичних подій другої половини двадцятого та по­чатку двадцять першого століть. Перша частина була видана видавництвом ’’Червона калина”(м. Львів) у 2002 році, дру­га- в м. Стрию 2005 році і третя- 2007 року видавництвом ’’Каменяр у Львові”, четверта збірка ’’Краплинність часу” - в Ужгороді поліграфцентром ’’Ліра” у 2009 році. Твори бу­ло видано невеликими тиражами: від 300 до 1000 екземплярів.

   Олександра Черпіта писати почала в ранньому віці, та тільки в незалежній Україні побачила світ її трилогія ’’Галичина-terra incognita’’, за яку критики назвали автора ’’галицьким Самчуком’’ («Українське слово»). У 2009 році вийшла з друку її збірка ’’ Краплинність часу’’, що містить найновіші прозові та драматичні твори.

  Збірка ’’Мрія погідного ранку’’ пропонує на розсуд читача дещо з ранньої поезії Олександри Романівни.

 Треба далі…

                                    Треба далі жити, треба далі бути,

Хоч весна відцвіла і відцвів хоч боз,-

Важко хоч кидати, важко хоч забути,

Треба покінчити з проливанням сльоз.

 

Треба знов скидати святкову одежу,

Від життя все брати, що воно дає,

Треба підходити до життя тверезо

І його любити, як воно не б’є.

 

                 Олекса Чинилук

   

 ’’Про тих, що розвіяні вітром зі сходу’’

М. Маринович 

       Хай же благословенними будуть душі тих, з чиєї допомоги до Львова повернувся найменший і спочатку єдиний пагінець того розлогого шляхетного роду, якому вдалося вижити! Є щось дуже символічне в тому, що цей пагінець став новим стовбуром родини. Це знак, якого ми не маємо права не запримітити.

     Олекса Чинилук вибрав для розповіді лише п'ять "стацій" галицької хресної дороги, хоч їх, без сумніву, можна налічити всі дванадцять. Достатньо вчитатися в ті лаконічні оповіді, щоб переконатися, що вибрана мною метафора не є претензійною. Галичина в середині ХХ століття входила у свою Велику П'ятницю, і на цій дорозі все було страсне: і липкий страх львівських гетсиманських ночей, і поцілунки юд у супроводі енкаведистів, і вмивання рук "моя-хата-скрайніми", і зради найближчих петрів-учнів, і шал кривосуддя, і муки розп'яття. Не було тільки знаку, що по всьому настане Паска Воскресіння.

     Хочете знати, чому нинішній галицький сад часом такий бур'янисто запущений? То читайте, як вперто косили елітарний міцний пишноцвіт. Герої Олекси Чинилука всуціль молоді -- може, тому, що цим автор складає шану своїм полеглим побратимам, які в пам'яті залишились навіки молодими. А може, щоб увиразнити думку: так обірвали спадкоємництво традиції, культури, цивілізації. Галицький сад Шептицького перетворили на сад мічурінський, у якому вже нічого було ждати від людської природи. До культурного сорту яблуні прищепили азійську дичку, і в багатьох галицьких селах, що гриміли колись патріотичним завзяттям, сьогодні навіть у недільний ранок вештаються п'яні вуйки...

      Що   ж, той щемливо рідний галицький світ справді навічно розвіяно вітром. Марними були б зусилля його повернути, відновивши його в автентичних формах. У тих львівських цукернях, де охайним паням подавали "цьостечка", сьогодні облаштувались моторні макдональдси -- і, здається, нема на то ради. Карпатські гори все ще затуляють одне село від іншого, але вже не перепиняють чад терактів з Нью-Йорка чи дим пожеж із Багдада. Галичина як частка України мусить повноправно увійти в глобалізовану модерність, але не так, коли хлопець із Франківська, телеоператор "Ройтера", гине в Іраку від пострілу американського танка.

   Однак нікчемними були б спроби забути, якого дерева ми галузки. Запущений сад можна знову відновити, здичавілі злаки -- знову культивувати. Були б тільки люди, охочі до праці. А ще ті, хто -- як Лариса Крушельницька й Олекса Чинилук -- береже пам'ять роду й нам її повертає. Мені не страшно, що майбутня цивілізація Галичини матиме інші риси, ніж її розіп'ята попередниця. Мені важливо, щоб це була цивілізація -- лад, опертий на Віру, Лицарство й Честь. І тоді душа галичанина, загиблого десь у Магадані, обов'язково впізнає себе у нащадках.

  Враження від прочитаного роману ’’ Галичина-terra-inkognita’’ Олекси Чинилук у поезії Наталі Трі

Не вік і не колір волосся,

    Не зріст і не погляд очей,

Не думка про те, що вдалося,

Не зведена кількість ідей.

Не чин, не посада, не слава,

Не «теплий стілець» і портфель

Збудують тобі п’єдестали

Й піднімуть на вищий щабель.

 

Лиш розум з душею єдині,

Багатий твій внутрішній світ

І думка твоя щохвилини

Не тільки про плід, а й про цвіт.

Коли допомога є щира,

Без вигоди й фальші, а так,

Коли ти з собою у мирі

І мудрість у справах й словах.

 

Тоді ти є справді людина

І місія в тебе свята.

Вона неповторна, єдина.

     Матерали про Олександру Романівну Кулинич - літературне псевдо Олекса Чинилук  підготувала О. Чикаловська.