Життєвий і творчий шлях Олександри Черпіти ( творчий псевдонім Олекса Чинилук).
"Та, що прагнула зробити Галичину пізнаваннішою".
Треба знов скидати святкову одежу,
Від життя все брати, що воно дає,
Треба підходити до життя тверезо
І любити, як воно не б'є.
Олекса Чинилук
У с.Лівчиці проживала і працювала письменниця, педагог, творча і неординарна людина Олександра Черпіта, яка більш відома загалу під псевдонімом Олекса Чинилук. Ця жінка була сповнена великим національним духом, змушувала захоплюватись ясним і могутнім розумом, патріотичністю, любов'ю до свого народу.
Вона зуміла попри всі негаразди й недуги акумулювати всі свої сили й вийти на вищий рівень - рівень творчої особистості. Олександра Черпіта видала кілька книг - романи у фрагментах - трилогія "Галичина - terra incoqnita ".В них вона показала суспільні відносини в Галичині на фоні історичних подій другої половини ХХ та початку ХХІ століть. Глибина її творчості змусить читача пережити часи, мрії і розчарування, надії та сподівання, вистраждані п.Олександрою та галичанами. Життєва правда є основною силою її творів. Критики назвали автора "галицьким Самчуком".
Народилася Олександра Романівна 25 грудня 1925 року в місті Бібрка, в освіченій родині. Її дідусь Олександр Кулинич, на честь якого була названа, за Австрії обіймав посаду директора школи в Бібрці. Вийшовши на пенсію, в середині 1930-х років переїхав до Ходорова. Відомий тим, що вів активну суспільно- просвітницьку роботу, був заступником товариства "Рідна школа" в Ходорові, грав на фортепіано та скрипці.
Незважаючи на те, що Галичина на час дитинства Олександри входила до складу тодішньої Польщі, письменниця зростала в сім'ї, де панував дух патріотизму та українства. Батько за фахом був учителем математики, але чимало часу приділяв суспільно-просвітницькій роботі. Мати знала кілька мов, захоплювалася малюванням, літературою, багато читала. У сім'ї цінували всі види мистецтва. Олександра та її молодший брат Ігор виростали в атмосфері пісні, театру та спорту. Опановуючи гру на скрипці Олександра закінчила у 1938 році Бібрську польську жіночу школу- семінарію. Після школи успішно склала іспити у Львівську академічну гімназію з українською мовою викладання. Батько найняв Олександрі вчительку з української мови, завдяки якій донька здобула грунтовні знання рідної мови. Однак навчалася у Львові тільки рік, бо з 1939 року почалася війна. У Бібрку прийшли перші совіти, зробили школу -десятирічку , і Олександра, яка тужила за домівкою, повернулась у Бібрку. "Батько спершу отримав посаду директора школи, люди наївно вірили, що "визволителі" українізують нашу Галичину",- не раз із сумом згадувала письменниця. Однак усе склалося інакше, - радянська влада знищила всю інтелігенцію у Бібрці. Скликали усіх ніби на збори , а потім арештували і згодом розстріляли. Після захоплення німцями містечка знайшли останки тих людей, залитих вапном. А самого батька Олександри вивезли в далекий Сибір 1944 року, де він понад 10 років відбув у засланні.
.
Незважаючи на важкі та сумні часи молода Олександра знаходить сили жити, черпає наснагу у творчості. Усі переживання, юнацьке нерозділене кохання, хвилювання виливає у збірку, що містить понад сотню віршів. Її поетична натура якнайповніше виливається в них : перший датований 1939, а останній -1956 роком. Чимало з них по-юнацьки наївні, щирі. За життя нікому їх не показувала, мотивуючи тим, що це щось наївне і особисте. Один із таких віршів присвячений її дорогій товаришці Зиновії Франко. З цією родиною доля тісно звела Олександру на тривалий час. Особливо міцною виявилася її прив'язаність до дочки Тараса Франка (сина славетного Каменяра) Зені, про що вона вже в зрілих роках розповіла у нарисі-спогаді "Ми росли разом", опублікованому в книзі "Зиновія Франко. Спогади, статті, матеріали", виданій у Львові 2003 року.
Вплив родини Франків на творче становлення письменниці, формування її особистості був дуже потужним. Адже вже з юності , під час навчання у гімназії, гостинна тітка Катерина запросила Олександру жити до себе у Львові. Тарас Франко та дружина були чудовими людьми, сприймали Олександру як свою дитину. Жили в будинку , який звів сам Іван Якович. Зараз там знаходиться музей славного Каменяра. Разом із Зенею вони ходили до гімназії, робили уроки. Вуйко Тарас навчив її грати у великий теніс.І потім, уже будучи студенткою університету, Олександра стала чемпіонкою міста з цього виду спорту. Ще у ранньому віці виявився у неї хист до малювання. Не раз пригадувала як вони із Зенею разом брали уроки у відомого художника Сергія Борейка. Так і малювала все життя. Більшість віршів у збірці ілюструвала своїми замальовками.
Безумовно, перебування дівчини в колі Франкової родини суттєво вплинуло на її подальшу творчу долю. Згодом Франки переїхали до Станіслава, де поселилися у священицькій бурсі. Під час німецької окупації Зеня покликала сестру до Станіслава, повідомивши про те, що тут відкрили гімназію і та радо відгукнулася. Успішно закінчила її. "Важкі то були часи,- не раз згадувала Олександра Романівна.- Наближався фронт, чимало людей тоді втікали ,ми виїхали на Лемківщину, були репатрійовані." Не любила вона згадувати ті часи, це було надто важко. Деякий час мешкала у своїх родичів у Ходорові, а в 1944 році вступила на хіміко-біологічний факультет Львівського педінституту, який потім перевели до м.Дрогобича.
У післявоєнному Львові брала участь у неповторних вечорах у Франків, де збиралась творча еліта галицького краю
Життя і творча праця у с.Лівчиці.
З 1952 року перейшла працювати в допоміжну школу-інтернат для глухонімих в с.Лівчиці. Тому заочно перекваліфікувалась на філолога. Працювала в інтернаті і мовником, і дефектологом, закінчивши логопедичний факультет у Києві. З головою поринула в роботу, віддаючись їй повністю. З особливою повагою та любов'ю ставилась до усіх дітей і вони відповідали взаємністю. Чимало дітей, що не вміли вимовити й слова, після кількох років кваліфікованих занять з Олександрою Романівною розмовляли майже вільно. З усієї околиці приводили дітей з дефектами мови, і вона всім зуміла допомогти. Згодом її досвід та здобуті знання вилились у книгу, видану у співавторстві з провідним логопедом Львова Ганною Бліновою під назвою "Дидактичний матеріал для подолання дислексії у дітей", яка двічі видавалась (1984 , 2000рр).
Ще в дитинстві у її душі незгладимий слід залишили виступи театру Стадника, а згодом "заньківчан",що мешкали на квартирах в інтелігенції, зокрема й у них. Тому мало не з дитинства писала п'єси. Згодом, під час роботи у школі, писала п'єси, ставила вистави з дітьми. Зважаючи на складні часи, самі шили костюми, ліпили маски, накладаючи на глиняні муляжі шар за шаром газети, згодом розмальовували. Керувала місцевим учительським хором, була автором численних сценаріїв на актуальні теми, організатором драматичного гуртка. Силами самодіяльних артистів ( в тім числі із молоддю села) на багатьох сценах Жидачівщини за її сценарієм було поставлено одноактну виставу "Випадок над Збручем" та чимало інших. Неодноразово друкувала статті у районній газеті "Новий час". Організовувала виставки дитячих картин. Першу прозову збірку про вчителів надіслала в газету "Радянська освіта", але вона так і не була видана, бо в редакції відповіли, що книга "не на часі". Допомогла багатьом дітям, які, пам'ятаючи її, приїздили вже зі своїми дітьми.
У цьому вирі шкільного життя доля звела Олександру з її другою половиною, теж педагогом Василем Черпітою. Відразу відчули спорідненість поглядів та духовну близькість. Він мав три дипломи - французького, німецького та англійського філолога. Обоє любили світову літературу та мистецтво. Прожили у злагоді та любові чверть віку, виховали сина та доньку.
І хоча О.Черпіта все життя писала, справжнє творче натхнення прийшло до неї уже під час виходу на заслужений відпочинок, коли життєвий досвід, нестримне бажання розповісти правду сплелися воєдино. Світ побачив роман у фрагментах Олекси Чинилук (такий взяла творчий псевдонім) -трилогія "Галичина - terra incognita", де авторка показала суспільні відносини в Галичині на фоні історичних подій другої половини ХХ - початку ХХІ століть. Перша частина побачила світ у видавництві "Червона калина" (м.Львів) у 2002 році, друга - у видавництві "Укрпол" (м.Стрий) 2005 року і третя- у видавництві "Каменяр" 2007 року у Львові. Коли О.Черпіту запитували, скільки часу їй знадобилось, щоб написати першу частину трилогії, вона відповідала :"Три роки, два місяці і все життя". Усі три частини трилогії написані та вистраждані самою авторкою, а створене від душі знайшло стежку до сердець читачів. Глибина творчості авторки , лаконічність та пластичність її стилю, сюжетний динамізм, простота викладу та глибокий психологізм змушують читача знову пережити часи буття, мрій і розчарувань, надій та сподівань, які пережила сама О.Черпіта та Галичина. Тут найбільша відвертість, найщиріша правда та найправдивіше історія.
У 2009 році світ побачило чергове видання Олекси Чинилук "Краплинність часу" (видавництво "Ліра", Ужгород), що запропонувало на розсуд читача найновіші та ранні твори автора від прози до драматургії. Книга містить прониклу розповідь про трагічну долю дітей війни, романтичні замальовки -розповіді та п'єси, які Олександра Романівна згодом сама ставила на сцені.
У 2011 році вийшла з друку невелика збірка поезій авторки "Мрія погідного ранку", що пропонує на розсуд читача дещо з її ранньої поезії. Примітно те, що ілюстратором збірки є внучка письменниці Марія, яка успадкувала хист до малярства.
Резонанс та відгуки на творчість письменниці.
Найбільший резонанс та популярність принесла О.Черпіті саме трилогія "Галичина- terra incognita", а особливо її перша частина. Написана кров'ю серця, вона сколихнула чимало сердець. Одна за одною почали з'являтися рецензії на книгу. Гортаючи матеріали про О.Черпіту , натрапляємо на дбайливо укладену папку з написом "Листи, відгуки, рецензії", що містить зауваження та статті стосовно трилогії. Ось лише окремі цитати з
"Віриться, що Галичина - terra incognita - 3" займе помітне місце в сучасній українській літературі і принесе читачеві правдиві свідчення про складні колізії галицького суспільства на зламі ХХ-ХХІ століть." (Ольшанецький, "Новий час",08.03.2008, 10); "А поки щожидачівський, а може, й український бестселер "Галичина -terra incognita", сьогодні практично неможливо купити в книжкових крамницях" (від редакції "Нового часу", 27.03.2004,/ 11); "Так психологічно сильно та проникливо може писати тільки людина, яка сама все це відчула, пережила",- зазначено в статті з промовистою назвою "Чи маємо свого галицького Самчука ?" ("Українське слово " 20.08.2003 р. / 14).
Першими, найбільш об'єктивними та найбільш вимогливими критиками творчості Олександри Романівни,що знайомились із твором ще в рукописі, були рідний брат Ігор з дружиною Ольгою. Натрапляємо на ще кілька рецензій-листів.Так, журналіст зі Львова С.Одинець зазначає, що твір - найбільша відвертість для читача, найбільша правда, найправдивіша історія. Дописувачка з Тернопільщини Н.Марцинишин зазначає : "Залпом прочитала вашу повість, бо ви найкращий фотограф життєвих ситуацій і процесів". Крім того є схвальні відгуки письменниці зі Львова Лариси Федорів, чоловіка Зиновії Франко, професора КНТУ Павла Юрачківського , професорів ЛНУ Лідії Григорчук, Ірини Ошипко, сім'ї Хоминів із Жидачева.
Книга набула неабиякої популярності й у Канаді. Зокрема, відома письменниця Леся Храплива-Щур , яка ще в ранньому віці залишила через суспільні обставини Львів, була настільки зворушена , що зауважила: "Книга ця немовби написана про мене і моє покоління". Згодом вона все життя листувалася з Олександрою Романівною.
Та були і відгуки зовсім протилежного змісту. Річ у тім, що авторка писала в стилі "non fiction", тому через героїв, змальованих у книзі, було чимало непорозумінь, - з огляду на певні обставини , характерні риси , що люди впізнавали своїх знайомих, друзів. Бували випадки, коли через це телефонували їй, висловлюючи претензії. Смішно, на перший погляд, адже автор має право на художню фантазію. А по суті, це свідчить, що життєва правда, подана у своєрідному стилі і формі, є основною силою твору Олекси Чинилука.
Книга стала настільки відомою, що з'явилася рецензія відомого правозахисника, публіциста, члена -засновника Української Гельсінської групи та віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича, який у своєму відгуку - рецензії на першу книгу трилогії із заголовком "Про тих, що розвіяні вітром зі сходу" зазначає, що такі автори як Олекса Чинилук " бережуть пам'ять народу й нам її повертають". (Газета "Поступ", 23.05.2003р.)
Та найбільш влучно і лаконічно зазначають у своїй статті , присвяченій пам'яті письменниці, Андрій Данилець та Світлана Ушакова : "Які б не були відгуки про книгу нашої землячки, зрозуміло одне - ця книга ,без сумніву , потрібна. То наша історія, написана найкращим словом."("Новий час", 26.04.2013 / 16). ( Були і інші статті А.Данилець у газеті "Новий час" про письменницю О.Черпіту. Так, за 07 листопада 2019 року друкувалось оповідання "На пенсії",у номерах газети з 16 по 28 номери за 2024 рік друкувався твір письменниці "Діти війни"... А 11 квітня 2024 року вийшла друком стаття нашій землячці "Відома і невідома Галичанка Олександра Черпіта: присвячується пам'яті письменниці і другу "Нового часу".)
Натхненна таким успіхом, Олександра Черпіта вирішила вислати першу частину трилогії на конкурс"Коронація слова", та згодом отримала відповідь, що твір не відповідає потрібним для конкурсу вимогам. Підтримкою для подальшої натхненної праці стало те, що на Міжнародному літературному форумі її порівняли з письменницею Іриною Вільде.
Через слабке здоров'я останні роки життя жила в дочки в Ужгороді. Було ще чимало планів ,задумів. Та, на жаль, 18 квітня 2013 року Олександра Черпіта на 88 році життя відійшла у вічність. Похована на Ходорівському кладовищі поряд зі своїм чоловіком. Вдячним учням, численним знайомим, друзям, шанувальникам її творчості вона назавжди запам'яталась як жвава, говірка, дотепна, з почуттям гумору, на перший погляд така слабка та тендітна, а насправді повна сили жінка, що творить великий національний дух, гідний захоплення.
Серед останніх записок знаходимо вірш-реквієм, датований 30 серпня 2011 року, яким вона завершує свій життєвий шлях:
Коли твій кожен крок земля втягає,
Як сила твої руки опускає,
Як звук у вухо через біль заходить,
Коли не бачиш красоти природи -
Тоді солодшого як сон нема -
Там тільки спокій, - вічна тишина.
Після смерті на адресу рідних надійшов лист -співчуття від письменниці з Канади, давньої шанувальниці таланту Олександри Черпіти Лесі Храпливої-Щур, де, зокрема, сказано: "Втрата ця не лише ваша особиста, оце відійшла в Божу вічність Людина, визначна великою любов'ю до нашої Землі та Людей, до нашого величного, хоч гіркого сьогодення".
З теплотою згадують Олександру Черпіту всі ,хто
мали щастя з нею спілкуватися та працювати. Вже й не злічити, скільком вона допомогла доброю порадою, добрим словом, ділом. Але й те, що сказане, дає право вважати її однією з найяскравіших представниць Жидачівщини, Галичини і загалом України. Гортаючи останні замітки Олександри Романівни, натрапляємо на вирізаний нею афоризм ,що, очевидно, ілюструє її кредо: "Єдине мірило часу - це пам'ять". Пам'ять про славетну представницю Галичини назавжди залишиться в її дітях, онуках, численних вдячних учнях, картинах, поетичних та прозових творах та, без сумніву, у її "Галичині"...
Протягом 2025 року у бібліотеці-філії с.Лівчиці відбувалися масові заходи : літературні години, пізнавальні бесіди, інформаційні хвилини, діяла книжкова виставка її творів, де читачі бібліотеки знайомилися з життєвим і творчим шляхом Олександри Черпіти.
"Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього".
М.Рильський
"Єдине мірило часу - це пам'ять".
У Гніздичівській громаді в с.Лівчиці у жовтні 2025 року відбувся вечір пам'яті "Життя - це творчість, творчість - це життя" з нагоди 100- річчя від дня народження письменниці , однієї з найяскравіших представниць Жидачівщини, Галичини і загалом України Олександри Романівни Черпіти (творчий псевдонім Олекса Чинилук).
На вечір - пам'яті були запрошені родина, представники громадськості села і району, творчі люди, які добре знали Олександру Романівну, з нею співпрацювали. Приїхали і люди з її рідної Бібрки, де народилася письменниця.
У с.Лівчиці вона жила і працювала з 1952 року, воно стало їй дорогим.
З теплотою і любов'ю згадували Олександру Романівну Черпіту всі, хто мали щастя з нею спілкуватися, працювати.
Творчі колективи громади і району присвятили їй музичні твори.
Була розгорнута книжкова виставка "Галичанка Олександра Черпіта" , на якій представлені книги письменниці, які вона подарувала бібліотеці.Книги з автографом: "Громаді села Лівчиць, села, яке стало мені рідним, на добру згадку від автора",- писала Олександра Романівна. Цікавими є рукопис - спогади письменниці про її культурницьку діяльність у спецшколі-інтернат.А також зібраний матеріал про життєвий і творчий шлях О.Черпіти, її статті, твори, надруковані у газеті "Новий час" з 1993 року по 2024 роки. На основі цього матеріалу бібліотекар створила бібліографічний посібник "Галичанка Олександра Черпіта".
Представник м.Бібрка, заслужений вчитель України Тарас Шах подарував бібліотеці с.Лівчиці книгу - історичну розвідку "Бібреччина на перехресті віків. Пам'ять крізь роки", де ведеться дослідження коріння родоводу О.Черпіти , рід Кулиничів.
.jpg)
Бібліотека-філія с.Лівчиці.
Ірина Сагайдак
.jpg)
\
.jpg)
.jpg)
